Розлуч

Після довгих черг в Славську на Тростяні, позарившись на мізерну ціну на абонемент (10грн.) і обіцяну відсутність черги, купи людей на схилі і москалів як класу - ми надумали рвонути на загадковий підйомник в Розлучі. Траса мала бути такою, що зі слів знайомого Руслана, там можна возитися задом наперед і на одній нозі. Тобто зробити шальону купу спусків і нарешті задовольнити свою душеньку катанням на лижах і сноубордах.

Отож, вмостившись в маршрутку ми вирушили зі Львова. Всю дорогу тримали кулаки, щоб в тому Ролучі хоч щось було таке, де лижі самі б їхали, а не доводилось їх попихати. Причому чим ближче приближались, тим гори чомусь меншими ставали.

Радісно вистрибнули з транспорту із своїм спорядженням і понеслись шукати ту хату, де мали ночувати. Але з самого початку якесь дивне передчуття було... Аж нарешті на дорозі "родичів" побачили - весело із лижами в руках по дорозі чалапали в напрямку мєсного ресторану перетомлені лижники - дєвочка і дєдушка. Тюнер одразу помітив, що щось в їх спорядженні не те... ніби все на міці, нічого зайвого...Аж тут зирк - а пояси обох шнурками перев"язані, а за поясами якісь дерев"яні колдобини стирчать наподобі динамітних шашок. Що це таке? Від кого тим відбиватись на схилі треба? Що там таке?... Наша подорож ставала все загадковіша і загадковіша...

Нарешті знайшли ми наші хороми, ощасливили господиню, тим що серед нас двоє дівчат є (чогось баби переконані, що наявність дівчат в компанії не дає хлопакам п"янствувати та дєбоширити, і хто їм таке сказав?), і надумали піти подивитись (не дивлячись на те, що був вечір і темніло), чи є там щось назразок гори для катання, який підйомник і т.д. Другою підозрілою ознакою було те, що наяність у нас власного спорядження - лиж і сноубордів викликало дуже неадекватну реакцію мєсних... Ми вже боялись, що нам всунусть разом з абонементом якісь "дрова" насильно.

Отож, пішли шукати підйомник. А вже сутеніло. По дорозі нас сприймали як ненормальних, бо на питання "де підйомник" - спочатку відповідали, що він мол, зараз не працює!!!, а лиш потім таки показували де він. Ми довго допитувались, який той підйомник. Мєсні з гордістю казали - бугельний. (я потім надовго запам"ятала ті слова і той підйомник). Третьою краплею яка заінтригувала нас на всі 100 - це факт, що підйомник мав бути, як би то цензурніше вимовити і так щоб можна було зрозуміти...складний. У кожного персональний, . Круто! На базі потрібно було за 10 грн. взяти щось, що гордо звалось бугелем, і катати за собою ввесь день. Це мали бути гачки.

Знайшли ми ту гору. Схил, поляна.... Тарас з Остапом на одному інтузязізмі (окрилені від щастя, що таки на місці) просто вилетіли на гору (єдине в що я там не врубалась - якого дідька було робити підйомник до середини гори, тобто не до самого низу, а до половини? Можливо, щоб тим, хто таки до нього піднявся, далі вже просто нічого не хотілось). Схил був ідеально гладенький, ноги, чи то пак, лижі тут не відчувалось, мєсним лижникам очевидно мистецтво повертати і накатувати бугри було невідоме. Серед снігу самотньо чорнів блок на який був накинутий трос - оце власне кажучи і був весь підйомник. На горі десь мав бути такий сами блок і по середині неохайно стирчали 4 опори. Все давало зрозуміти, що завтра щось буде грандіозне і троє лижників із карвовими лижами, а ще + два сноубордера тут точно будуть "попереду свого часу".

По дорозі назад ми завітали в мєсний ресторан, Остап (далі Тюнер) построїв "бармена" (цікаво, чи він таке слово в своєжму житті чув), щоб той включив замість "патріотичної" маскальської попси щось, що завгодно, аби було на якійсь іншій мові (сказав, хай хоч арабською). "Бармен" не міг відмовити єдиним на той час відвідувачам і поставив якусь українську гопанку. Ми зодоволено хлебтали солянку з чаєм, аж тут раптом бачимо наших знайомих - лижників: дєвочку і дєдушку. Тюнер засипав їх питаннями про довжину траси, кількіть людей, кут схилу, що то за оповиті таємницею гачки і як ними користуватись і про купу всього ще. Але із людьми було щось не то... Кількість оперативки у нах явно не дозволяла адекватно реагувати на нас, але з часом ми все зрозуміли і самі, чого то так... (як потім виявилось. Катання на такомі підйомнику негативно впливає на психіку навіть цілком нормальних дюдей)

Цілу ніч нас не покидала думка про ті гачки і жоден з нас не міг уявити, як їх чіпляти і яка ймовірність виїхати нагору. Передчуття були препаршиві (якби ми знали, що нас чекає..!)

Рано встали, черговий раз пошокували сусідів наявністю у нас свого спорядження (ми вже звикли до того), за нами зайшов бугільник, і ми як почесні гості рушили. По дорозі Юра з Тюнером відвідали базу, де мали взяти ті загадкові гачки (враження про прокат мєсний - то окрема розповідь, в якій сльзи будуть заважати і говорити, і писати). Ми з Тарасом піднялись до підйомника і почали чекати того пафосного дійства, яке йменувалось запуском. Нарід по-трохи підтягувався. Нарешті Мар"янка, Тюнер і Юрчик нас нагнали і ми почали розглядати те, з чим нам потрібно було на цілий день майже зріднитись і за що віддали по 10 грн. за штуку. Апарутура мала наступний вигляд - гачок, типу кльозетового, але побільше (причому у всіх п"яти випадках він був майже унікальної форми, довжини і можливо навіть матеріалу), до нього всіма правдами і неправдами був прив"язаний... у кого що - у одних канат, у інших чуть не стрічка, чи ремінь, словом любе, що могло умовно назватись "вірьокою" (довжина її теж коливалась у всіх випаджках в немислимих межах) і на кінці дерев"яна колдобіна (в одних випадках це бала невелика паркетина, у інших кусок ніжки столика, простір для фантазій був величезний). Тим гачком треба було зачепитись за рухомий трос і якось виїхати наверх. Те, що ми в тій процедурі були чайниками, то і не дивно - ми такого навіть в страшному сні не могли уявити, але здається, що і ті що стояли поруч теж не особливо в тому шарили. Булельщик був п"яний в стєльку і замість цінних рекомендацій щодо того як тим чудом техніки користувтись, все чіплявся до мене із "проханнями" поносити мої косички (заплела на свою голову...). Першим зачепився Тарас, чудом втримався на ногах і під бурхливі оплески і вигуки, що "він точно вміє їздити" , понісся до першої опори. Яка для нього на наступні 2-3 години була єдиною, до якої він міг доїхати - разів 20 у нього після першої опори той супергачок-"диво техніки" злітав, і Тарас вертався до вихідного положення. Коли до тросу наблизасвя Юрчик, бугільник, одурівший від здивування від незвичного вигляду "єдиної лижі" Юрчика і при тому якихось дивних розмірів (не лякайтесь - все просто то сноуборд був) - із дикив вереском, наїхав на Юру, що ти мол, тут їздити на тому девайсі не будеш, на такому тут їздити не можна. Але наш Юрік був не промах - йому мистецтво зачіпання гачків і піднімання на тій штуці, напевне, далось із нас всіх найкраще. Мар"янці дуже пощастило - по-перше вона навідміну від купи іншого народу по-людськи стояла на лижах, а по-друге їй дістався гачок, чи то, соррі, бугель (не треба мєсних ображати) із досить довгою тесьомкою, а то був дуже важливий аспект, ну і крім того, її гачок не планував злітати і гордо проїзджав всі опори. Але і вона за день добре взнала, що таке падіння на підйомнику. Про Тюнера і говорити немає чого - його та частина місцевості їз мєсним нородом запам"ятає надовго - контрасний жовто-чорний костюм, знову ж таки одна широка лижа, яка йменанвна сноубордом і повна відсутність палок!!!, а ще шолом на голові - не раз давали вагомий привід притягувати купу поглядів його бік. Його бугельник теж пробував ганяти, але наші ж завжди відрізнялись кмітливістю - більшу частину дня він просто не опускався нижне першої опори, тобто не давав честі часто бачити себе в самому низу. Тюнер якось з горем пополам теж піднявся. Дойшла черга до мене. На мою біду у мене гачок виявився практично непридатним, для піднімання (але я того ще тоді не знала!!!) я зачепилась за трос і... відчувши дуже сильний дьорг, із тріском гримнулась на землю. Мій гачок весело махнувши дерев"яною колдобиною поїхав собі далі. Але йому, при всьому бажанні, не судилось оминути ту проклятущу першу опору (він її потім ні зі мною ні без мене оминити ну міг). З часом Тюнер, Юрік і Марянка вже завершували перший десяток спусків, а Тарас завершував третій десяток "вертань" від першої опори. Я після кількох спроб зовсім впала духом і мерзла коло блока, розглядаючи нарід. Мене Мар"янка потішила, давши пару раз виїхати на її гачку, після чого я вирішила, що життя не закінчилось і за нього треба продовжувіати боротись. Боровся за нього і Тарас. Тобто він, як син механіка не міг так просто відчепитись від того гачка не дослідивши емпірично, чого з ним така "не судьба". В районі обіду він таки вициганив у п"яного бугельника молотка і застосувавши неабиякі ковальсікі здібності, трошки його перекував...Тепер гачок падав всього-навсього на кожній третій- четвертій опорі. За той час я вирішила, що щось треба робити і помінялась з Юрчиком, яки вроді і так вже трохи наїздився гачками і "відкрила свій сезон".

Короткий опис мистецтва підйому на гачковому підйомнмку (ми потім зрозуміли, чого його бугельним називають. Справа в тому, що він дійсно бугельний., ...бугельний, бо до кріселки йому таки далеко!!): головне усвідомити всю серйозність справи і сконцентруватись на тому всьому. Після того як таки вдається зачепитись (самі мені таки не вдалось навчитись робити це самостійно, це потім постійно робив Юрчик, якому я безмежно вдячна і якого я постічо шукала очима після кожного спуску. Як єдину надію виїхати ще раз) відчуваєш сильний поштовх, і наступні 2 сеукунди стають просто вирішальними. Тоді потрібно усім тілом вчепитись в ту вірьовку і втриматись на ногах (коли мені один раз, тобто черговий раз, не вдолось втриматись, я впала, а дерев"яна частина тої мобільної апаратури попала мені між коліна - той інцидент став причиною наявності у мене синяка в такому місці, де навіть теоретично його не може бути після катання на лижах), а далі з одного боку стає легше, а з іншого навпаки. З того "легшого" боку все ніби класно, ти -неймовірно щасливий від того, що нарешті їдеш, а гірша сторона медалі полдягає в тому, що підїжджаючи ло кожної опори потрібно молитись, щоб гачок не злетів, і не довелось вертатись назад. Ще цікавим нюансом є те, що коло кожної опори потрібно з усієї сили тягти того бугеля не себе, щоб не дай Боже не послабився натяг (як у мене після того всього потім руки боліли.....!!!!!). Нарешті коли таки вдається виїхати наверх виникає мимохідь питання, а як там в кінці той гачок зняти, певне що теж проблема! Але цього разу наш гачок дивує своїми властиволстями - він без проблем злітає там, де того таки треба (називається, ну, надо же!!!). Купа щастя і задоволення, ура. Виїхали!!! Тепер потрібно перемотати наколо себе той агрегат їз куска металу, шнурка і дерева, званий, бугелем (пригадуються ті лижники, як нас шокували ввечері минулого дня... вони ті "динамітні шашки мали свої"). Єдиним наступним розчаруванням був простий схил, але добре, що хоч попихати лижі там не треба було, якось самі їхали.

Якщо коротко про людей на схилі, то то те ж бу ла б окрема історія. Дам короті тези, які проїлюстують то все. Лижі карвові були у мене ледь не у єдиної (якщо таки не у єдиної). Канти у народу були переважно відсутні що говорило про їх приналежність базі. На Тараса пару раз наїжджджав бугельник зе те, що мол, лижі не з бази. Точно! Лижі у Тараса були НЕ З БАЗИ. Сноубордів там таки дійсно раніше не бачили, бо настільки неадекватно реагували на Юрчика і Тюнера, що аж незручно було. З різних сторін до нас долітали фрази типу "я таку дошку на чехах видів - триста долярів без кріплень!!!". Катались всі практично однаково - прямо з вершини і донизу на прямих ногах., вйо! Тільки ми так катались, бо після кількох хороших поворотів лижі могли просто зупинитися, а переважна більшість інших через те, що по іншому і не вміли. Тут панував принцип - чим швидже їдеш, тим ти більший шаман, а завершення не рахується. Суб"єкти на санках були некерованими девайсами, які із криками носились по схилу і для мене складали купу незручнестей (на Політесі я ніколи не була, тому такого навіть не бачила, на на Тростяні на санках хіба шубки і то не далі 20 метрів від вершини...). Хоча іноді таки самими некерованими об"єктима були і лижники...!!!

Чітко закарбувалось у пам"яті, що перший раз ми таки пішки вийшли на гору, бо після чиєїсь невдалої спроби піднятись злетів трос, а то надовго. Були спроби підніматись пішки і потім. Загалом до кінця дня я чудово піднімалася на Юриному гачку, Юрік навчився перечіпялтись після майже кожної опори і ще умудрявся дочіпляти всіх решта, Тарас таки заставив свого гачка нормально фунциклювати, Тюнер і Мар"янка далі були на висоті.

Назад ми вертались дуже щасливими. Не то від того, що більше не треба підніматись на тих гачках, не то від того, що отримали купу адреналіну і нових відчуттів, не то за домівкою скучили.

Резюме того всьо було таким, що я потім пару днів не могла повернути дверну клямку (для мене то були величезними зусиллями), руки боліли так, начебто на них хто натяг лижні чоботи... Цю поїздку я запам"ятаю надовго, але ми таки отриали купу задоволення і відчули щось цілком нове, хоче то НОВЕ катанням на лижах назвати важко...